Згідно Закону України 3651-д орган місцевого самоврядування «Андріївська сільська рада» (код ЄДРПОУ: 04362208) був реорганізований і увійшов до складу Макарівської громади

Для можливості відновлення сайту дзвоніть за телефонами: (0432) 55-43-70 - Метастудія (Вінниця)
Vlada.ua - розробка веб-сайтів для органів місцевого самоврядування

Село Червона Гірка (Красногірка)

      

                                                        «Стоїть гора високая,

                                                        А під горою гай…»

                                                        (Українська народна пісня

                                                        на слова Леоніда Глібова)

 

         Макарівський район – район поліський. З півдня він межував ся з Бишівським, який нині в складі Макарівського, районом, а  з півночі до нього прилягають землі Бородянського району. Бородянський район теж полісся.

         Отже, можна вважати,що давним-давно на території теперішнього Макарівського району  починалися ліси, які простяглись на північ, з’єднувалися з лісами Білорусії і далеко розлягались безмежними просторами нашої Вітчизни.

         Через ліси, що колись вкривали землі Макарівського району, протікала річка Здвиж – притока річки Тетерів. Тепер Здвиж – маленька річка завширшки двох-трьох метрів. І глибиною не відзначається. В багатьох місцях можна перебрести і  колін не замочити, особливо влітку. Це тепер. Та не так було в давнину. Тоді Здвиж була глибока і широка річка, що бурхливо несла лісами – хащами води свої на північ. Місцями річка Здвиж  була кілометрів півтора завширшки. Особливо широкою і глибокою вона була там, де тепер межується  Макарівський район з Бородянським.

         У цьому місці, на правому березі Здвижа, серед сосновного бору і могутніх дубів, височіла гора. Західною стороною вона стрімко спускалась до річки. Хвилі Здвижа розмивали підніжжя гори, забирали пісок і несли його на північ, де тепер знаходиться село Нова Гребля.

         Далеко було видно гору. Серед завжди зелених сосен, вікових крислатих дубів високо піднімала вона свою вершину, наче вимиту баню чудової, казкової споруди.

         Милували очі її чарівні споруди. Красива була гора вранці, коли сонце сходило, і ввечері, коли воно заходило. Тоді її вершина світилась золотом і іскрилась барвами коштовних самоцвітів. Подорожні, що пливли баржами і лодьями по Здвижу, здалеку милувалися косою гори, захоплено говорили: «Що то за гора? Яка вона красна, на диво красна!» Поширилася ця назва далеко і  стали називати гору «Красною». ( Красна – гарна, красива ).

         Південно - західна сторона Красної гори була пологою. Схили її полого спускалися до річки. Річка там повертала на північ. На повороті утворилася затока, протилежний берег якої був високий (підвищений) і мав форму рога. Затока була зручним місцем для  причалу човнів, барж, плотів, які приставали до берега. Цей берег дістав назву «Пристань». До протилежного берега затоки доплисти човном, чи на плоті не можна було. Затока була мілководна. Діставалися тільки вбрід, брели. Так і назвали протилежний берег затоки – Брідським рогом.

         Минали часи, проходили роки. Магнати, князі, пани захопили землі з полями, лісами та угіддями і зробили їх своїми вотчинами. Під володінням багатьох панів побували землі Красної Гори, доки опинилась власністю князя Острожського. «Богомільний кріпацький кат» Констянтин – князь Острожський побудував на Красній Горі монастир (кінець XVст.). На лівому березі Здвижа, проти Красної  Гори, утворилося поселення, яке дістало назву – Андрієва Слобода. Там селилися кріпаки, що втікали від панської неволі. Осівши в лісі на березі річки Здвиж, навпроти монастиря, вони  сподівалися знайти в отців – монахів захист від кріпацтва. Сподівалися бути вільними. Та в першій половині  XVII ст.. грамотою українського гетьмана Скоропадського І.І. землі з селянами Андрієвої слободи стали монастирськими кріпаками.

         Зажили монахи розкішним життям. Дармова кріпацька робоча сила дозволяла монастирській «братії» проводити безжурне, розкішне в неробстві, життя. Тільки незручно було монахам, що їхні кріпаки жили на протилежному боці Здвижа. Не було в них під руками рабів, під боком  рабинь. І забрали монахи з Андрієвої Слободи десятків з півтора кріпацьких родин та поселили їх на правому березі Здвижа, біля Красної гори. Так виникло нове село, яке згодом стало зватися село Красної гори, або село КрасноГорка, Красногірка.

         В Красно- Горці оселилися такі сімї, або «нумери», як записано в старих записах про Красногірку: Біди, Сумленні, Шені, Сидори, Пилипи, Боруші, Соломенки, Малороди, Семиморози, Савчуки, Уласенки.

         Ще розкішніше стали жити монахи. Кріпаки обробляли монастирські поля, корчували ліс, курили смолу і дьоготь, ловили для монастиря рибу. Кріпаки посадили навколо монастиря великий фруктовий сад, викопали глибокий колодязь, який за свою глибочінь, дістав назву «Бездонна криниця», або просто «Безодня». За тих часів збудували через річку Здвиж міст – від Пристані до Андрієвої Слободи, довжиною біля кілметра. Побудували його на масивних дубових палях. Настіл зроблено з величезних соснових колод, обтесаних з обох боків.

         Від неробства і розкішного життя монахи вдалися в розпусту. Вище монастирське начальство змушене було монахів Красногірського монастиря розселити по інших монастирях.

         Монахів розселили, а Красногірський монастир обернули в місце заслання монахів на «епітемію» – покарання за провину. Став монастир занепадати і скоро перейшов під відомство уніатів. Заволодівши Красногірським монастирем, уніати перетворили його на Безіліанський кляштор. Кілька десятиріч проіснував уніатський кляштор і припинив своє  існування. Монастирські землі захопили поміщики, а майно перейшло до Київського Петро – Павлівського Подільського монастиря.

         Будівлі розібрали, церкви розпродано навколишнім селам. Останню церкву продано в село Королівку.

         Останніми поміщиками, що володіли красно гірськими землями до 1917 року, були Яцковський, Глимбоцький та Салтанов. Поміщик-магнат Яцковський володів тисячами гектарів полів, лісів, луків, вод, що складали його  маєтки. Глимбоцький та Салтанов – дрібні поміщики, мали землю по кілька сотень гектарів.

         Полетіли в безповоротну безвість і красногірські поміщики.

 

II

                                                                  «Ой видно село

                                                                                     під горою…»

                                                                  З української народної пісні

 

         Село Красної гори. Село Красногірка. Одна назва підказує, що село це – гарне, красиве. Але хоч і розселилася Красногірка на Красній горі, та нічого красивого не мала. Десятків з чотири обідраних хатин, дахи яких «ребрами світили», красивими не були. Люди чорні, як земля, в личаках, у дірявих свитках ходили. Виснажені, худі. Тяжка праця, постійне недоїдання. Хліба свого  і до пів зими не вистачало. Одинадцять «нумерів»  в півтораста душ населення мали всього п'ятнадцять гектарів землі. А пан Яцковський з сім’єю з п’яти осіб посідав більше тисячі гектарів. Все було панське: і поле, і луки, і ліси, і води.

         Тулилися красногірці на маленьких клаптиках піщано- болотяних земель. Виростали на тих землях мізерні врожаї. Ні обробітку доладного, ні угноєння. Хіба можна назвати обробітком дряпання землі дерев’яним ралом і шкрябати землі дерев’яною бороною, в якій дерев’яні зуби лозою чи ликом поприв’язувані?

         І мусили красногірці наймитувати у пана Яцковського. Доглядали його двісті корів, випасали більше двохсот голів молодняка великої рогатої худоби, доглядали панських коней, яких було пар тридцять та волів пар сорок.

         Орали панові поля, сіяли жито-пшеницю, добували панові все для розкішного життя, а самі животіли в злиднях, нидяли в темряві, затуркані, занедбані серед лісу та боліт.

         Тяжко жилося Красногірській бідноті. В 1905 році, коли війну вітер Першої Російської революції, почали ширитися  між красногірцями чутки, що панська земля стане селянською. Про це  вели розмови панські наймити з лісником Саком Хомовичем Сіморозом. Про небезпечного панові Сака Сімороза донесли поліції. Поліція заарештувала Сака, та він утік  з-під варти. Мстив Сак Сімороз панам і куркулям за кривди, які чинили багатії бідноті  і наймитам. Довго гонилися облавою поліцаї за Саком. У січні 1906 року в с. Козинцях С.Сімороза піймали. Роздягли і в лютий мороз прив’язали його до стовпа на майдані серед села.

         Зібралася козинська куркульня, намовлена приставом, напоїла біля монопольки підкуркульників та різну злодійську наволоч. І загинув  Сак Хомович Сімороз. Пяні звірюги кілками забили його. Почули про це красногірці, вночі поїхали до Козинець, забрали понівечене тіло Сака Сімороза і поховали на Красногірському кладовищі. Довго згадка про Сака зберігалась у серцях красногірської бідноти. Не раз наймити, говорячи між собою про своє життя-буття, промовляли сумно: «Коли ж то знову у Красногірці появиться така людина, як Сак?» Чим далі, то гіршало життя красно гірської бідноти.

         Тільки й розради, що трельовка колод в лісі. Цілий тиждень тягали красногірці їх до тартака, а в неділю біля «монопольки» заливали своє горе, свої, після тижневої роботи, болі горілкою. Впивалися, сп’янівши билися між собою. Билися люто, криваво.

         Панський двір побудовано в центрі Красної гори. Житловий будинок з антресолями, розмальований яскравими фарбами, потопав у фруктовому саду і квітниках.

         За садом – парк з вікових сосен та дубів, які лишилися від часів, коли ще монахи під ними проходжувалися. Височіли на горі панські будівлі, підносячи свої дахи, вкриті добротною бляхою.

         Тулилися селянські халупи біля підніжжя гори, біля болота, яке лишила річка Здвиж, що відійшла від Красногірки кілометрів за два під сел. Андріївку, колишню Андрієву Слободу. Ні дно путящої хати. Навіть школа містилася у звичайній халупі, що стояла навпроти вигону, немов похилена баба-старчиха, зіяючи повибиваними шибками і світячи обідраними стінами.

         Навчав красногірських хлопчаків та дівчаток андріївський піп. Учив він Закону Божого, попова ж дочка – читанню «Псалтиря» і «Сеятеля», а попівський зять вчив «арихметики» та військової муштри. Звалася та школа «Школою грамоти». Було в ній дві групи. Після дворічного навчання учні виходили з школи такими «грамотіями», якими були, коли до неї ще не  вступали.

         В селі крім Іцека Цимберга, письменних не було.

         Так і проходило життя красногірців аж до Великої Жовтневої революції. Перед революцією, в роки першої імперіалістичної війни , в селі господарювали самі жінки. Всі молоді, літні, навіть підстаркуваті чоловіки з гвинтівками в руках воювали на російсько-німецькому фронті. Мало їх повернулось з війни. Багато полягло в Карпатських горах, на полях Галичини, в болтах Волині, в лісах Полісся. А ті, що поверталися, верталися безногими, безрукими. Підростаюча красно гірська молодь на вулицях журно співала:

«Для мене прийдет весна –

Я улечу к горам Карпатским,

Сражусь с народом австриятским,

Там пуля ждет давно меня»…

                           

III

 

                                                                  Ой поля, ви, поля, - 

                                                                  Мати – рідна земля,

                                                                  Скільки горя і сліз

                                                                  По вас вітер розніс!

 

Лютневу  революцію 1917 року красногірці мало розуміли. На сходці сільський староста Ничипір Сидорчук, який був таким же неписьменним, як і всі красногірці, пояснив людям так: «Ото, люди добрі, прийшла вже революція. А так, як царя вже скинули, то тепер, у кого в хаті висить царський портрет, його треба зняти і сховати в коморі, або на горищі».

         Вислухали красногірці таке пояснення, таке пояснення, почухали чуби і, розходячись по домівках, поміж себе говорили: «Ну що нам з того, що прийшла революція? Хіба на одне, що з царем, чи без царя? Двір панський, як був, так і є, управитель Ягодзинський і прикажчик Капчар, як були, так і є, а в нас землі, як не було, так і нема».

         Так було до жовтневих подій 1917 року. Після Жовтня стали інакше говорити в Красногірці. Повернулися фронтовики і принесли в Красногірку нові чутки, нові розмови.

         На сходках вони розповідали про події Великої Жовтневої революції. Вони говорили, що не тільки царя нема, панів нема. Прогнали панів-багатіїв і встановили свою владу більшовики, яких зібрав і згуртував Ленін. І зветься та влада – Советская власть. У тій власті смі робітники, солдати і навіть, бідні селяни. Ленін – це велика і мудра людина. Він стоїть за всіх бідних, він каже, що Совєтська власть повинна бути в кожному місті, в кожному селі по всій Російській землі. Робочі повинні забрати всі фабрики і заводи в свої руки, а селяни – всю панську землю і майно. Землю панську і майно треба поділити між усіма селянами. Так говорив на сходках Смєхов Володимир Степанович, робітник-залізничник, покалічений на роботі в Київському залізничному ДЕПО. Перебував він у свого тестя у Красногірці.

         Слухали красногірці і роздумували, як же то все-таки буде. А управитель  Ягодзинський та Копчар вже давно зникли з Красногірки. Худобу попродали ще до Жовтневих подій. Поки красногірська громада думала, то новогребельська поспішала. Наїхало в  села Нової Греблі півсотні підвід. Забрали з панських комор яке було збіжжя, реманент. Кинулись красногірці, та мал. Що вже залишилось. Підібрали те, що залишили ново гребельці та й розійшлись по домівках. Через кілька днів з’явилося новогребельців ще більше. Стали розбирати будівлі. За новогребельцями прибули андріївці. Зійшлися красногірці і ледве відстояли житлові будинки і кілька господарських приміщень.

         Навесні 1918 року заходилися красногірці ділити панську землю, поле та сінокіс. Обрали для цього «Комітет». Але так вийшло, що в Комітеті верховодили куркулі, підкуркульники та «горлачі».

         Поділили сінокіс і поля. А вийшло, що багатіям припали кращі землі, а бідноті дістались поля на пісках, сінокіс же – в чагарниках і лозах.

         Приступили красногірці до господарювання та…

Як казали вони, «змінилася власть»…Вертались в навколишні села пани, підняли голови дуки-багатії. Вернулись в Красногірку і управитель Ягодзинський та приказчик Копчар, а за ними і дочка пана Яцковського. Старий пан вже помер. Разом з ними прибула сотня деніківських солдат на чолі з офіцером – сином управителя – Ягодзинським  молодшим. І почалася  розправа – кривава панська розправа над красно гірською біднотою.

         Розбирали панський маєток усі. За багатіями біднота не встигала щось путнє вхопити. Ось як розповідають про ті події у вірші, що тоді складено:

«Багачі ж то з кіньми

Взяли краще, й пили, ану драла!

А біднота сама за дуками хіба що допхалась.

Дехто горщик схопив, хто відро ухопив, хоч і дране…

…Багачі, хто що міг,

Навозили з комір собі в клуню,

А наймит-бідняк після

З’їв собі всмак гарну дулю…»

Вірш розповідає далі:

«Проминули ті дні,

Шлють солдатів пани на розправу…

В Красногірці в селі

Гірких сліз пролили і чимало.

За панів, за добро

Бідняку і дійшло, і попало.

…Багачі ж хто могли

І солдатам дали самогону,

А начальству курей,

Гарних гусей, щоб то знали:

Куркуля-багача, глитая дукача не чіпали».

         Не один бідняк тоді під нагаями кров’ю підплив. Інвалід Сава Зарицький помер під шомполами денікінських солдат. Залізничник Смєхов Володимир ледве втік з села.

         Прогнала Червона Армія денікінців, усяку білу, і жовто-блакитну покидь. Зникли з Красногірки разом з денікінцями і пани з управителями. Вільно стали дивитися красногірці на світ.

         Сходив 1919 рік.

         У листопаді 1919 року відкрилася в Красногірці початкова школа. Красногірські діти сіли за парти. Відкрилася школа, хоч і в старому будинку, але  навчання пішло по-новому. Піп вже до школи не втручався.

         Надійшов 1920 рік.

Був він тяжким для красногірців. І ще раз повернулись пани. Прибули вони слідом за поляками-підсудчиками, що мріяли «вогнем і мечем» подолати молоду Радянську соціалістичну республіку. І знов  обмивається кров’ю, обливалася слізьми красно гірська біднота під нагаями і шомполами польської шляхти. Велику данину наклали на красногірців пани. І гроші, і худобу, сало, масло, хліб – все вимагали пани від красногірців.

         Нагаями, канчуками викачували вони ту данину. Прилюдно побили нагаями Романа Власенка, Оксану Власенко, Юрка Шеня.

         Проминули ті дні, повтікали й підсудчики-пани, повтікала польська шляхта, яка мріяла сонячну Радянську Україну перетворити на панську. Не вийшло!

         Під натиском радянських кіннотників-будьонівців, мліючи від молодецького поклику «Дайош Варшаву!», - накивала п’ятами польська шляхта до Варшави. За нами повіялись і пани Яцковський, Ягодзинський та інші і зникли назавжди.

         Після польської навали в Красногірці зібрали перші загальні збори села. Не  сходку,а збори. На зборах обрали першу сільраду.

         Головою сільради обрано Дащенка Федора Софроновича, секретарем Савчука Семена Михайловича. Членами  сільради обрали  Сімороза Якова Гавриловича, учителя Богачука Гната Павловича, Біденка Миколу Васильовича та Савчук Настю Степанівну. Було це в 1921 році.

         Приступила сільська рада до налагодження в Красногірці нового життя. І нове життя в Красногірку прийшло.

         В колишньому панському будинку помістили школу, яка до цього часу тулилася в старій хатині. Красногірські діти стали вчитися в просторому, світлому, добре обладнаному будинку. Знаходилися красногірці і біля своїх господарств, але справа не йшла. Не було спокою. Петлюрівські недобитки, банди всяких мастей Гонти, Гулая, Яблука, що відсиджувалися в лісах, не давали життя населенню. Грабунки селян, вбивства активістів і членів сільради, криваві дії людських покидьків, які розгулювали по Макарівському району, перешкоджали населенню мирно працювати. Загинули від бандитських рук красно гірські активісти – Юрій Шмигельський, Пилип Зарицький. Почали незаможники, активісти, всі чесні радянські люди організовувати загони. Розпочалася боротьба з бандитизмом. Недалеко від Красногірки, на хуторі Діброва, жив Василь Решетник. Незаможник, комуніст і він очолив партизанський загін з незаможників і повів його на боротьбу з бандитами. З красногірців у загоні були Савчук Семен Михайлвич, Савчук Юхим Гнатович, Соломенко Артем Самійлович, Сімороз Пилип Федорович.

         Було це в 1921-1922 роках.

         У 1923 році село Красногірку приєднали до Плахтянської сільради. На початку 1923 року в Красногірці організовано комітет незаможних селян. Першим головою комнезаму був Сімороз Яків Гаврилович, секретарем – учитель Богачук Гнат Павлович.

         У 1924 році загонами партизан-незаможників при допомозі особих частин Червоної Армії по боротьбі з бандитизмом були знищені рештки банди, що тероризувала населення сіл Плахтянки, Красногірки, Плахтянки, Гавронщини. З того часу почалося спокійне життя красногірської громади.

У 1924 році головою комнезаму став Савчук Семен Михайлович. Разом з учителем і активом села організували в Красногірці сільсько-господарське коперативне молочарське товариство. Відкрито кооперативну молочарню, чим завдано удару по молочарях приватниках, які розвелися в ті часи по селах, як мухомори після дощу.

         Було відкрито і кооперативну крамницю. Дивно було красногірцям, які ніколи не бачили в селі ніяких вивісок, дивитися на вивіску, великими буквами написану:

«Красногірська крамниця»

кооперативне товариство

«Кооперативна крамниця»

         А внизу на червоному полотні виведено: « Кооперація – смерть окупації!».

         У 1924-1925 роках у села організували меліоративне товариство. Головою товариства був Талімон Карпович Петриченко.

         У 1925 році, по закінченню меліоративних робіт, красногірці приступили до землевлаштування.

         Красногірська сільська громада розділилась на дві частини.

Незаможники, маломіцні середняки утворили громаду шестипільників. Шестипільники лишилися в селі. Друга частина господарств прийняла форму землекористування «отруба». Сюди увійшли середняки і деякі господарства заможників. Хутор розселився в урочищі Пужа. Отруба посіли малянку. Шестипільна ж громада лишилася в селі.

Земельне влаштування повело деякий лад у землекористуванні. Кожний двір одержав певний земельний поділ. Незаможникам дістались кращі землі. Припало красногірцям землі багато, особливо великосімейним. У поміщика Яцковського землі було більше 1000гектарів і вся вона перейшла красногірській, не такій великій громаді.

Землі багато, а тягла в незаможників зовсім мало. Обробляти її нічим. Багатіям це було на руку. Біднота змушена була звертатись до них за допомогою в оранці, сівбі, возовиці.

А куркульська поміч для незаможників – неміч. За все треба відробити. Борсались красногірці на своїх наділах у 8-10-12 гектарів та із злиднів не вилазили.

Куркульська «допомога» обертала незаможників у наймитів. І так тяглося до 1929 року.

У 1929 році повернулися з військової служби демобілізовані, що відбували службу в кадрових частинах Червоної Армії.

Демобілізовані червоноармійці Григоренко Іван Трохимович став за голову комнезаму. На засіданні комітету незаможників у 1930 році вирішили скликати загаді збори і обговорити питання про організації в с. Красногірці колгоспу. Для підготовки незаможників до зборів і роз’яснювальної роботи, обрали ініціативну групу. До неї увійшли голова комнезаму Григоренко Іван Трохимович, місцевий учитель Богачук Гнат Павлович, активісти незаможники – Петриченко Талімон Карпович, Борушенко Михайло Демидович, Власенко Михайло Романович, Сумленний Михайло Федорович. На кінець лютого 1930 року до колгоспу записалось більше двадцяти господарств. Провели організаційні збори і обрали правління колгоспу. Першим головою колгоспу обрано Петриченка Талімона Карповича. Колгоспний двір розташували на садибах голови колгоспу Петриченка Т. К. і вчителя Богачука Г. П., що були поруч. Обладнали приміщення для тягла, реманенту, комору для посівного матеріалу.

         Звели коней, звезли плуги, борони, культиватори, вози. Засипали зерно на посів яровими.

         І почав своє життя красногірський колгосп, який назвали «Червоний Жовтень».

         З першим подихом весни, яка теплими життєдайними сонячними променями розтопила сніг, а ласкавим, ніжним, як руки матері, вітром розгладила і просушила землю, вийшли красногірські колгоспники в поле і проорали першу колгоспну борозну, яка пройшла через межі по красногірських полях.

         Розорано межі, що століття розмежовували не тільки поля, але й життя селян, їх відносини один до одного. Розорали кляту спадщину. Яка сковувала людей страшними кайданами жорстокої моралі «моє – твоє». Моралі, заснованої на звірячих законах – «моя хата з краю», «людина людині вовк».

         Та не всім красногірцям до вподоби був колгосп. Не могли примиритися з новим колгоспним життям куркулі, спекулянти, злодії. Хоч і не багато їх було, але вони шкодили і заважали колгоспові.

         Підмовивши деяких нестійких односельчан, вони організували масовий забій худоби і розбазарювання тягла. Все вели до того, щоб красногірці вступали до колгоспу без тягла і без худоби. Та колгоспники активісти чинили рішучий опір куркульським заходам. Викривали їх злочинні махінації. Злодіїв – підкуркульників та спекулянтів Сімороза Мефодя Гавриловича, Сімороза Василя Гавриловича, Шеня Василя Макаровича радянський суд засудив до ув’язнення.

         Знищення в селі худоби припинилося. Та не вгамувалися підкуркульники. На деякий час притаїлися, а дехто навіть записався до колгоспу.

У травні 1930 року звезли колгоспники посівну картоплю. Пребрали її повантажили на вози, які поставили в колгоспному дворі. Вранці мали виїхати в поле і почати посадку картоплі. Та вночі загорівся хлів у дворі вчителя, де стояли з картоплею вози. Враз спалахнули всі будівлі. Вози з картоплею врятували, а хата і все майно вчителя згоріли.

Картоплю колгоспники посадили. Палія Шеня Василя Макаровича по вуличному – бриля, який втік з тюрми і в Красногірці ховався, спіймали і передали до суду. За підпал його осудили. Куркульські шкідницькі підступи не спинили колгоспних весняних робіт. Колгоспники працювали завзято і перший весняний колгоспний засів провели успішно. Покінчивши з польовими весняними роботами, почали готуватися до косовиці.

Важлива і важка робота в Красногірці – косовиця.

Сіно для красногірців усе – і хліб, і молоко і м’ясо – і все життя. Без сіна немає худоби, без худоби немає хліба. Не удобриш гноєм красногірської землі – не буде врожаю.  Піщані ґрунти без угноєння мертві. При угноєнні земля не дуже багато родить, а з хліба не зводить. Отже, почали колгоспники готуватись до косовиці. А сінокосу у колгоспі багато – більше 300 гектарів. Слід добре обміркувати, як робочу силу розставити, які норми виробітку застосувати. Червневого вечора проводили виробничу нараду. Зібралися в колгоспній конторі. В самий розпал роботи наради пролунав постріл у вікно. Стріляли з обріза. Куля пробила віконну раму, застряла в стелі. Це була ще одна куркульська спроба перешкодити колгоспній справі, залякати колгоспників і помститися активістам за боротьбу з багатіями. Не злякалися колгоспники. Ще з більшим завзяттям працювали в колгоспі. Скосили сінокіс, зібрали сіно – заскиртували добре і вчасно.

Провалилися і на цей раз куркульські заходи, спрямовані на підрив колгоспної справи. А колгосп ріс, міцнів. Господарств у ньому більшало. 1930 року на жнивах у колгоспі працювали майже всі красногірські господарства, які стали членами колгоспу.

Провели колгоспники жнива, сівбу озимини, закінчили зводити на колгоспному новому подвір’ї будівлі. Побудували стайні, корівники, свинарники, комору.

У тому ж 1930 році, у вересні місяці організували колгосп і в селі Плахтянці. Назвали його «Колгосп імені 13-річчя Жовтневої революції». Весною 1931-го року Красногірській колгосп «Червоний Жовтень» та Плахтянський «імені 13-річчя Жовтневої революції» об’єдналися в один колгосп. Колгоспники об’єднанню не перечили: одна сільрада, один колгосп. Назва об’єднаного колгоспу залишилася від Плахтянського – «імені 13-их роковин Жовтневої революції». Головою об’єднаного колгоспу став т. Мазур Т. – комуніст, бувший директор Плахтянського спиртового заводу.

Проіснував об’єднаний колгосп до 1934 року.

У 1934 році колгосп роз’єднався. Красногірський колгосп назвали іменем Надії Костянтинівни Крупської. Головою колгоспу обрали комуніста Павла Кононенка. Через рік П. Кононенко помер від запалення легень. Головою колгоспу став В’юник Микола Іванович, який до цього працював кочегаром у Плахтянському спиртзаводі. З 1935 року Красногірський колгосп став економічно зростати. Шефство над колгоспом взяла партійна організація Плахтянського спиртового заводу. Для допомоги в політично-масовій роботі до колгоспу прикріпили комуніста Пірнача В. А..

У селі було створено комсомольську організацію. Її секретарем став Біденко Павло Миколайович. До комсомолу вступали молоді колгоспники активісти.

Проминуло два роки і колгосп імені Н. Крупської став першим з передових колгоспів Макарівського району. Побудували колгоспники нові господарчі приміщення.  В стайні стояло 60 коней породистих, у корівнях – біля 200-т молочних корів, 30 волів, таких що й «рога не дістанеш», молодняк, вівці, свині – все було в колгоспі. А на подвір’ї, під накриттям, стояли сівалки, жатки, плуги. Придбали трактор, молотарку, вантажну автомашину… Врожаї, як для піщаних полів, збирали не погані. Навіть колгоспи з навколишніх сіл, які мали добрі родючі ґрунти приїздили в Красногірський колгосп по гречку, яку міняли на пшеницю, купували в .колгоспі картоплю.

У 1940 році колгосп почав будувати млин та електростанцію. Мріяли про той час, коли в Красногірських хатах, у колгоспних будівлях, у п’ятирічній школі, в якій навчалося більше 60-ти учнів, засвітяться лампочки Ілліча. Сподівалися, що освітиться світлом колгоспний клуб на 150 місць. Сподівалися побачити на сцені, освітлений електричним світлом, свій хор, в якому було більше ста співаків-колгоспників, трударів…

Сталося зовсім інакше…

 

ІV

 

Вставай, Країно зоряна,

У ярості святій,

Вставай, ніким не скорена,

З фашистами на бій.

 

Хай гине сила темная,

І з тями не вирина,

Іде війна священная,

Народна йде війна!

         Німецько-фашистська навала розтоптала своїми брудними чоботищами радісне трудове життя радянського народу.

         1941 року місяця червня 22 числа чудової літньої ночі, на сівтанку…

         Із-за лісу, наче хмара,

         Галич налітає,

         На Радянську Україну

         Ворог наступає.

        

         Наступає лютий ворог –

         Кат-фашист проклятий.

         Полилися гіркі сльози

         Та й не в одній хаті.

        

         Як та галич, нашу землю,

         Чорна зграя вкрила…

         Ой, не одна стара ненька

         Слізно голосила.

 

         Заплакала дружинонька,

         Заплакали діти,

         Полилася кров ріками

         По усьому світі …

Так народна дума розповідає про горе радянських людей, що опинилися під ярмом гітлерівці-окупантів.

Чорна ніч розіпнула своє гробове покривало над Красногіркою. Природа літом буяла, квітами раділа, землю сонцем огортала, але ночі, темної безпросвітної ночі розвіяти не могла. І не стало дня в красногірців, як не стало його для всіх радянських людей, що опинилися у фашистській неволі.

Не стало дня, не стало сонця, не стало весни-літа, ніч безрадісна, безпросвітна, холодна…

Зі слізьми на очах, з сердечною тугою дивилися красногірці на порожні, напівзруйновані колгоспні будівлі, де не так давно гомоніло радісним гомоном щастя і достатку колгоспне життя. Дивилися на руїни електростанції, яка мала дати світло колгоспникам, а тепер світила руїнами, уламками понівечених машин і приладів, що нагадували безладну купу кісток на кладовищі. З розпачем дивилися на школу, в якій гітлерівці поставили коней. З ненавистю і прокляттям поглядали на чужих німецьких солдатів, що, як розбійники, вдерлися в село, позаймали будівлі, хати.

Тихо в Красногірці… Де сміх той радісний, дівочий, де співи- співаночки, що лунали на вулицях літніми вечорами?..

Поховали односельці розстріляного есесівцями Сімороза Гната Климовича, робітника-слюсаря Київського заводу «Більшовик» Хворий приїхав він перед війною в Красногірку до матері. Забрали його фашисти і розстріляли. Комуніст Гнат був, партійний квиток тримав біля серця…

Тіннями пересувалися Красногірці йдучи на роботу, куди їх гнали німецькі підганяйли-староста з поліцаями. Гумові палиці німців, березовий дрюк старости сікли спини чоловіків, жінок-молодих і старих. Тяжко побив староста Савчук Прокіп літню жінку Сушко Параску за жменю зірваного на полі гороху. Ледве не до смерті катував староста хворого на епілепсію Руденка Данила, що відмовився здати німцям останню телицю.

І ходили красногірці з пониклими головами, але не скорені. Під боком у німців існувала в селі підпільна  комсомольська організація, очолювана бувшим учнем Клавдієвської школи Богачуком Павлом Гнатовичем.

Тримала Красногірська комсомольська підпільна група зв'язок з підпільною комуністичною організацією Бородянського району і партизанським загоном, що знаходився в лісах біля селища Клавдієво. Чимало клопотів німецьким посіпакам з господарчої команди завдали красногірські комсомольці – Богачук Павло Гнатович, Смєхов Микола Володимирович, Руденко Михайло Данилович, Соломенко Михайло Артемович, брати Савченко Микола Семенович та Савченко Федір Семенович, Харина Тетяна Петрівна. Вони розбили молотарку, понівечили трактор, зруйнували кузню і порозкидали ковальське знаряддя. Зруйнували молочарню, побили всю посуду, чим зірвали здачу німцям молока. Розгромили сільську управу і забрали списки, за якими староста і поліцаї проводили викачку худоби і продуктів харчування для німців.

А важливішим було те, що секретар комсомольської організації Богачук Павло Гнатович, влаштувався робітником на молочний пункт, дістав документ, який давав йому право їздити вночі до Плахтянки, куди направляли з Красногірки молоко. Такими документами забезпечили звязкових партизанського загону Ярошенка Миколу та секретаря підпільного Бородянського РКЛКСМУ Леонову Марію. При відправці молока в Плахтянку кілька бідонів завантажували патронами, які одержували від звязкових села Андріївки. По дорозі до Плахтянки підвода звертала в ліс. Там патрони передавались Миколі Ярошенку та Марії Леоновій, які й доставляли їх в партизанський загін.

Часто підпільна партійна організація Бородянського району передавала Красногірській підпільній комсомольській групі листівки, радянські газети, радіоінформації. Через учителя Г.П.Богачука, що був зв’язковим у підпільній групі, листівки потрапляли в Макарів, розповсюджувались серед населення.

Читали газети, листівки і красногірці. Читаючи їх, серцем оживали, надією окрилялися і твердо вірили, що недовго фашистські посіпаки, староста і поліцаї будуть знущатися над радянським народом. Скоро настане день визволення, день помсти за всі муки, за виплакані сльози, за пролиту кров радянських людей.

І день той прийшов!

День 7-го листопада 1943 року був днем визволення Макарівського району від тимчасової німецько-фашистської окупації.

Під вогненим шквалом Радянської Армії і священним гнівом радянського народу «подрапали» фашистські посіпаки на захід.

Гей, як вдарить наша сила,

Армія Червона,

Покотилися катюги

До своїх кордонів.

Та не вдержали кордони,

Літаки, гармати…

У Берліні кати-німці

Зазнали розплати!

Звільнився Макарівський район, а разом звільнилася і Красногірка від гітлерівської окупації.

                                         V

 

«Поезжай за моря-океаны      

И над всею землей пролети,

Есть на свете различные страны,

Но такой,как моя – не найти!»

                             М.Исаковський

Засіяло сонце над звільненою радянською землею весняним яскравим промінням, хоч і була тоді осіння пора. Вільно зітхнули змучені в гітлерівській неволі, красногірці. Заходилися відбудовувати зруйноване господарство свого колгоспу, колгоспу імені Надії Крупської. А праці було багато і праці важкої.

Чоловіки на фронті. В селі жінки, старі діди та малеча. Ні тягла, ні реманенту. Все знищене, зруйноване. Та хіба є такі труднощі, яких радянські люди не змогли б здолати?

За зиму 1943-1944 років колгоспниці відбудували колгоспні приміщення, придбали десять пар поранених коней, за зиму їх підлікували і підправили. Полагодили реманент, зібрали і засипли до комори для весняного посіву зерно. Весною 1944-го року красногірці вже повним ходом працювали на колгоспних полях.

Головою колгоспу був Мукшименко Дем’ян Онопрійович. Багато хорошого зробив він для зміцнення Красногірського колгоспу. Не забули красногірці і про школу. Першою після окупації в Макарівському районі почала працювати Красногірська п’ятирічна школа. Навчання розпочато ще в грудні 1943-го року. В лютому 1944-го Красногірську п’ятирічку перетворено на семирічну. В Красногірській семирічній школі стали вчитися діти сіл Плахтянки, Андріївки та Красногірки. В Андріївці школу німці спалили, а в Плахтянці напівзруйнували. Восени 1944-го року в Красногірській семирічній школі було дев’ять учителів і навчалось сто сорок учнів.

Відбудовувався колгосп імені Крупської. Мало сказати – відбудовувався: колгосп з руїн відроджувався. Відбудовували його працьовиті жіночі руки колгоспниць. Не знайти слів, якими можна було б розповісти про ту велику, безмірно важку працю, яку поклали колгоспниці на відбудову свого колгоспу.

Знають тільки темні ночі, скільки сліз пролили жінки-трудівниці, скільки болю і страждань перенесли їх працьовиті, невтомні на колгоспній роботі, руки.

І орали, і сіяли, і жали, і косили, і молотили, і будували. Всю чоловічу роботу робили.

А скільки виплакано сліз за чоловіками, синами, батьками, братами, за милими, що пішли на війну і не повернулися й до віку уже не повернуться. Тільки зелені паперові листочки – жахливі звістки приносили: «Загинув смертю хоробрих, захищаючи Радянську Вітчизну». А скільки страждань, скільки невимовного жаху за долю, за життя тих, що ще живі крокують дорогами війни і з зброєю у руках женуть на Захід гітлерівську наволоч, щоб добити фашистську звірюку в його логові – в Берліні.

І от 9-го травня 1945-го року.

Перемога!

Кінець стражданням, кінець мукам!

Мир і спокій!

Повернулися до Красногірки колгоспники-господарі, господарі колгоспу імені Крупської. Повернулися далеко не всі. Багато поклали голови на фронтах Великої Вітчизняної війни. Не повернулися ті, які відділи чвоє життя, щоб наша Радянська Вітчизна у віках вільною була. Щоб ніколи брудний чобіт, будь-якого агресора-загарбника не топтав рідної радянської землі. Відділи вони життя не тільки за визволення своєї рідної землі, але і за визволення від фашистської наволочі земель польського, чехословацького, румунського, болгарського, угорського і самого німецького народів, та й інших земель, і народів Європи.

Весна 1945-го року була для Красногірки видатною весною. Господарі землі приступили до праці в своєму колгоспі. Знали красногірці, що великі труднощі чекають. Колгосп поніс збитків біля двох мільйонів карбованців. Треба було все налагодити. Працювали колгоспники впевнено і вперто, самовіддано, а піднятися до передових колгоспів району не могли. За порадою і вказівками райпарткому і райвиконкому об’єдналися з колгоспом села Андріївки. Об’єднання відбулося в 1950 році.

Покращали справи красногірців. В укрупненому колгоспі легше було працювати, та не зручне сполучення з Андріївкою.

Красногірку від Андріївки відділяє річка Здвиж, яка тече поблизу Андріївки. Від Красногірки до річки Здвиж болото завширшки кілометрів з два. Весною, восени, а часто після дощів і влітку, сполучення між селами припиняється. Ні пройти, ні проїхати. А в об’їзд дороги кілометрів 20 набереться. Змушені були красногірці роз’єднатись з Андріївкою. В 1955 році Красногірський колгосп відокремився від Андріївки.

Назвали красногірці свій колгосп «Колгоспом імені Котовського». В 1956 році головою колгоспу став Булах Іван Юхимович.

Поволі, але помітно міцнів колгосп імені Котовського. Партійна група, яку організовано з сільських комуністів, очолила політико-масову роботу серед колгоспників. На відповідальних дільницях колгоспних робіт стали комуністи і комсомольці. Особливу увагу звернули на тваринництво. Колгоспники розуміли, що без добре розвиненого тваринництва їхньому колгоспові до передових не піднятися. Для успішного розвитку тваринництва в красногірському колгоспі всі можливості є. Сінокіс, пасовиська в Красногірці багатющі. І перейшов колгосп імені Котовського на інтенсивний розвиток тваринництва, особливо корів і молодняка великої рогатої худоби, а також овець і свиней.

На ферму пішли працювати працівники-колгоспники.

Доярками стали дівчата-комсомолки, що закінчили семирічку – Соломенко Ніна Дмитрівна, Сімороз Надія Петрівна, Петренко Ліда Дмитрівна, Сімороз Катерина Олександрівна. Їхня праця стала прикладом старішим колгоспницям, які працювали на фермі.

А в 1956-1957 роках в Красногірському колгоспі на фермі було корів 100, молодняка великої рогатої худоби 200, овець 100, свиней 150. Правління колгоспу і партійна організація приділяли колгоспній механізації. Створено бригаду механізаторів, у яку ввійшли комуністи, комсомольці та передові колгоспники. Добре працювали колгоспні механізатори. Вони розуміли, що механізація невідкладна справа колгоспу. Застосувати і провести правильний обробіток 1000 гектарів землі без машин не можливо. Без механізації трудомістких робіт не можна підняти і тваринництво. Придбати потрібні машини Красногірському колгоспу було важко. І недоцільно для одного невеликого господарства купувати багато складних машин.

Замислилися над цим правління колгоспу, партійна організація і всі колгоспники. Порадилися в райкомі партій та райвиконкомі і на загальних зборах ухвалили об’єднатися з колгоспом імені Чапаєва села Плахтянки. Об’єднання двох малих колгоспів в один укрупнений дасть можливість придбати потрібні машини, повністю їх використати. Доглядати і ремонтувати їх теж легше буде. Весною 1958 Красногірка і Плахтянка об’єдналися в один колгосп «імені Чапаєва».

Красногірка стала другою бригадою колгоспу.

Зараз друга бригада маж тваринницьку ферму великої рогатої худоби. На фермі є 120 молочних корів, 365 голів молодняка великої рогатої худоби, що випасається на колгоспних пасовиськах села Красногірки. Старанно доглядають доярки своїх корів.

Комсомолка Сімороз Катерина Олександрівна та Сімороз Катерина Федорівна – кращі доярки на фермі. Щодня вони надоюють 10-12 літрів молока від корови. Свої соціалістичні зобов’язання вони перевиконують. Добре працює на фермі свинарка Шепетчук Наталка Севастянівна, що доглядає 116 свиней.по відгодівлі, приплоду свиней і збереження їх поголів’я вона займає перше місце в колгоспі.

Підвищилась врожайність хлібів. Красногірські піщані ґрунти стали давати кращий урожай.

Механізатори-трактористи Савчук Іван Іванович, Савчук Іван Антонович, Біденко Микола Павлович, Дащенко Іван Самійлович серед колгоспників мають великий авторитет. Вони його заробили самовідданою працею на колгоспних полях колгоспу імені Чапаєва. Вони довели, що поліські ґрунти-піски можна зробити родючими ґрунтами.

Прийшов достаток, прийшло заможне культурне життя в Красногірку. Та й сама Красногірка стала не та що була. Неписьменних в селі нема, а з вищою освітою – 4 особи, з середньою – 22, незакінченою середньою – 53. З Красногірки вийшло інженерів – 3, вчитеоів – 4, медичних працівників середньої кваліфікації – 4, кваліфікованих робітників, майстрів різних спеціальностей – 35, агрономів, зоотехніків, механізаторів – 28. Населення дорослого всього в Красногірці – 295 чоловік, з них жінок – 183, чоловіків – 113, дітей – 91, з них школярів – 40.

Змінилась Красногірка, зросла за Радянської влади. Коли до революціїв Красногірці було 40 дворів, то тепер 106. Зрушення в сторону добробуту колгоспників помічається скрізь: і в новозбудованих будинках, і в новозбудованому Будинку культури, і в сільській бібліотеці з книжковим фондом 4500 примірників, і в читачах цих книг, які є в кожній хаті села, і в газетах і журналах, які одержує майже кожен красногірській двір.

Змінюється не тільки побут і життя красногірських людей, змінюється і вигляд самого села. Красногірка стає дійсно красною. Зникають старі, вузенькі, безладні вулички, а виростають нові широкі вулиці, якими простяглись рівною лінією стовпи, що несуть на собі електричні проводи від Плахтянки до Красногірки. Пройде кілька місяців і спалахнуть в Красногірці лампочки Ілліча. Засяє нове, ніколи в Красногірці не бувале, електричне світло. Освітить воно хати колгоспників, вулиці села, будівлі колгоспу, школу, лікарню, сільмаг і новий Будинок культури.

І залунають у Будинку культури нові красногірські пісні.

А в цих піснях висловлена безмежна відданість красногірців комуністичній партії, Радянській Вітчизні.

Красногірці славлять рідну Вітчизну:

 

Краю рідний, краю милий,

Наш Радянський краю,

Пісню миру, пісню щастя

Про тебе співаєм.

 

Нам сіяють ясні зорі

На Кремлівських вежах,

Наші далі неозорі

І шляхи безмежні!

 

Загрими ж ти громом-дзвоном,

Наша пісне, в світі –

Світла Правда комунізму

В віках буде жити.

Матеріали підготував

Богачук Гнат Павлович – учитель пенсіонер

вересень 1961 року

 

P. S. В даний час село Красногірку, називають Червона Гірка, (а людей все рівно називають красногірці), село вже газифіковано, освітлено в селі працює СФГ «Біла Береза» яке очолює Бойко Катерина Федорівна. Дітей Красногірки шкільним автобусом підвозять до Андріївського НВО. Більшість будинків в селі – дачні. Молоді люди отримали їх від своїх предків у спадок. Проте село залишається тихим, спокійним, сучасним. Люди тут дружні, щирі, завжди готові прийти на допомогу один-одному.


Розробка веб-сайтів для органів місцевого самоврядування
Пропонуємо веб-платформи по створенню власного веб-сайту державним органам влади, органам місцевого самоврядування та державним установам
Gromada.org.ua, Rda.org.ua, Rayrada.org.ua, School.org.ua, Osv.org.ua

Логін: *

Пароль: *